У Чорногорії живуть гори і море. І зовсім трошки людей. Дивлячись з ілюмінатора, як літак маневрує і сідає на вузьку посадкову смугу, розумієш, що в цій країні панує не людина, а природа. Саме вона задає ритм і спосіб життя.
Тут не місце для суєти і поспіху. Чорногорці неквапливі – в їх рухах відчувається велич «чорних» гір. «Полак» – найпопулярніше тут слово. Воно означає майже те ж саме, що «Шанті» у індусів або «іншаллах» у арабів. Озирнувшись довкола, раптом розумієш, що гори стояли до тебе, і будуть стояти після, а все інше – марнота, обсипається під ноги, немов лушпиння.
Особливо яскраво це відчуваєш, піднявшись до монастиря «Острог». Ошатний, невинно білий, він пристав до височенної скелі – ніжність в поєднанні з неприступною суворістю. Є повір’я, що потрібно піднятися до монастиря по крутій, звивистій дорозі босоніж, не промовляючи ні слова і розмірковуючи про свої вчинки, а нагородою буде відпущення гріхів. З року в рік люди йдуть нагору до мощів Василя Острозького, просять про сокровенне, і трапляються чудеса.
Розмірений ранок з чашкою «Кафи» і прекрасним видом на затоку переходить в не менш спокійний день, а потім завершується заспокійливим ввечері. Місцеві жителі не люблять працювати. Вони люблять пити «Кафу». Грубуваті, немов вирубані сокирою особи чорногорців завжди незворушні. Вони нагадують мені воїнів на постої. Поки не призвали – треба відпочивати. А то раптом війна, а вони втомлені.
Жінки у них настільки ж величні й неприступні. У широких плечах, римських профілях і впевненої ходи відчувається сила. Суворі обличчя розпливаються в усмішці тільки побачивши дітей. Дітей тут люблять, і їх багато. А ось, наприклад, модних магазинів і торгових центрів майже не знайти – чорногорки невибагливі і задовольняються малим.
Моя улюблена дорога веде до вершини гори Ловчен. Чим вище піднімаєшся, тим сильніше земля випинає круглий бік. Сонце сліпить, заломлюючись від дзеркальної гладі Боко-Которської затоки, і на секунду втрачаєш відчуття реальності. На шляху зустрічаються пастуші хатини і старовинні церкви, а дикі лимони і гранати сипляться прямо під ноги. Добравшись до вершини, прекрасно розумієш князя Нєгоша, який побажав спочивати тут вічно.
«Нас з росіянами – сто п’ятдесят мільйонів чоловік», – кажуть чорногорці. І від цих слів стає тепло і радісно на душі. Закривши очі, я бачу чорні гори і чую синє, пахне кавунами море. Я сумую. Я обов’язково повернусь.
